Викрадення туфельки. Раніше туфельку не крали. У нареченої просили поміряти туфельку її незаміжні подружки. І коли приміряння закінчувалося, та дівчина, який туфелька була впору, просила нареченого викупити взуття своєї дружини за певну плату. Таким чином, перевірялося наскільки заможне й багатий був наречений. Подружок нареченої або обсипали цукерками, або нагороджували подарунками, або слізно просили повернути туфельку "за просто так". Туфельку обов'язково повертали нареченій, але цей момент був дуже важливий для нареченого. Про нього ще довго говорили після весілля: багатий він чи бідний, добрий чи злий, щедрий або скнара. Викупом за туфельку традиційно вважалися цукерки, пряники й стрічечки. Адже на Україні стрічечки в косах носили тільки незаміжні дівчини. Викрадення нареченої Цей звичай існував ще в російських слов'ян. Наприклад, у вятичів і жителів півночі були гри "межі села": під час ігор, пісень і танців чоловіка вибирали собі наречених і вели до себе у вдома. Саме вираз ГРАТИ ВЕСІЛЛЯ нагадує древні ігри, який починалося придбання наречених. Цей обряд не був забутий завдяки вкоріненому на Київській
Русі кріпосному праву. Як і в Шотландії, де право першої шлюбної ночі належало англійському суверенові, у нас право на першу шлюбну ніч належало панові (дворянинові, панові), іноді (досить часто) наречені противилися цьому звичаю й панським холопам просто крали наречену прямо в розпал гуляння. Якщо ж наречений був досить заможний, пан міг запропонувати за наречену викуп. Зі скасуванням кріпосного права, це стало веселою традицією.
Букет нареченої. Вважається, що кидання весільного букета - це чисто американський звичай, хоча деякі експерти пропонують, що американці підглянули цей обряд на єврейських весіллях. Але й на Україні існувала подібна традиція. Наречена передавала свій святковий квітковий вінок (у майбутньому, що перетворилося у фату) дружку, що, по ідеї, повинна була наступної виходити заміж; пізніше з'явився звичай, кидати вінок у юрбу дівчата. Та дівчина, що піймала вінок, вважалася претенденткою на роль наступної нареченої. Протягом року повинна була відбудуться наступне весілля. Якщо дівчина не хотіла заміж, то вона й не виходила в лад наречених-претенденток.
"Коровай" Завжди молодят зустрічали батьки з короваєм і зіллю. Чому? Цей ритуал свої коріння веде ще від древньої цивілізації Єгипту. Древні єгиптяни настільки боготворили хліб, що позначали в листі його тим же ієрогліфом, що й золото. І це не випадково. Адже хліб символ достатку й матеріального благополуччя. Ароматний коровай на столі означав постійну готовність до прийому гостей. був знаком божественного заступництва й оберегом від ворожих сил. Скибку хліба клали в колиску для захисту дитини, - брали із собою в дорогу - щоб охороняв. Буханець хліба, кожний шматок і навіть крихта втілювали долю людини. Уважалося, що від обігу з ними залежать сила, здоров'я й удача. До хліба завжди ставилися тремтливо, з повагою. Його саджали в піч у тиші. Поки він там перебував, голосно не розмовляли, не мели підлогу. В іншому ж випадку він "злякається", почне "вередувати" і не вдасться. Тому не випадково молодят зустрічають хлібом і зіллю. Але в цьому випадку особливим хлібом - КОРОВАЄМ! Коровай обов'язково прикрашають колоссями пшениці, що персоніфікує благополуччя й статок у родині. На короваї завжди випікають листи калини - символ дітородності родини. І не випадково коровай прикрашають двома сплетеними кільцями, як символи вірності один одному. Кільце не має ні початку, ні кінця. Це символ нескінченності, вічної любові. Даючи обітницю вірності, один одному, молоді обмінюються кільцями.
"Гірко!" Раніше і Київській Русі весілля грали в час, вільного від сільськогосподарських робіт - узимку. Коли наречений із дружками, сватами й всією своєю свитою приходили забирати наречену, родичі й друзі нареченої споруджували у дворі нареченої більшу сніжну гірку, що обливали водою. Гірка перетворювалася в неприступну міцність, на вершині якої в оточенні подруг стояла наречена. Під лементи присутніх "гірка" наречений із друзями споруджували живий міст, по якому піднімалися на вершину й, прориваючи живе кільце з подружок нареченої, брали приступом цю "міцність". Наречений цілував наречену, а його друзі її подружок. Вся ватага скачувалася з гірки й весілля тривало. Гірки вже не споруджують, а от слово "гірка" трансформувалося в "Гірко!" і стало традиційним. "Шишки" Це такі булочки, які роздають гостям. Ця традиція прийшла із Західної України. На воротах будинку, де проходило весілля вішалася гілка (гілка ялинки чи вишні) і її, що приходять гості, повинні були чимсь прикрасити: підв'язати стрічечку, повісити шишку, іграшку. Коли всі гості збиралися, гілку знімали і йшли процесією з нею по селу. Чим багатше була прикрашена гілка, тим більше самовдоволення це викликало в батьків нареченого й заздрості в сусідів. Коли ж гості розходилися, кожний повинен був забрати із собою одну з "шишок". Чим менше "шишок" залишалося на ялинці, тим довше повинні були прожити разом молодята. Згодом, цей обряд переродився в роздачу спеціально спечених "шишок" гостям уже йдуть зі свята, щоб всі їх забрали додому й не однієї не залишили молодим.
Слово "весілля", а також - вінки, обручки, покривала (вуалі й фата), з'єднання рук, свічі, весільні подарунки та ін. - все це прийшло до нас із Древньої Греції й Рима. Так, наприклад, у Римі - Венера була покровителькою шлюбів (союзів любові), називалася Suada і Babia (свада й бабка). "Свада" - весілля, а в слові "бабка" легко простежується подібність із бабою. Вінчання Слово "наречений" іде від слова "доля", що посилає нареченій нареченого. Слово "наречена" означає "невідома", "невідома", тому що по російському звичаї наречений міг бачити дівчину тільки після вінця, як молода, як втім, і вона його. Адже обоє молоді сполучалися шлюбом не зі своєї волі, а батьківської. Тому ВІНЧАННЯ за старих часів називали Судом Божим, тому що бачили в цьому обряді сполучення молодих людей навіки, до могили, покладаючи свої надії на Бога, що Сам ПРИСУДЖУЄ їм шлюбний вінець.
Константин Алексеенко.
