Вишивка, як і барвисте ткацтво, з давніх-давен була улюбленим засобом
художнього оздоблення різноманітних форм українського побуту. І зараз
вишивка залишається найпоширенішим видом українського
декоративно-ужиткового мистецтва. Ще не так давно важко було знайти
таке українське село, де б не було бодай кількох прославлених
вишивальниць, де б вишивка не знаходила застосування в хатньому побуті
– на одязі, скатертині, рушнику, простирадлі, на подушці, фіранках,
тощо. І скрізь вона зберігає свої локальні особливості, як в характері
орнаментальних мотивів, так і в техніці виконання.
Протягом століть викристалізувався яскраво виражений український
національний стиль художньої вишивки. Створювалось багатство її
мистецьких особливостей (улюблені кольори, техніка виконання, окремі
орнаментальні елементи, малюнки й композиції) в різних областях і
регіонах України. Скажім на Київщині, переважають рослинний орнамент з
улюбленими гронами винограду, з ягідками та невеликими за розміром
квітками, червоний і чорний кольори вишивок, виконаних "занизуванням”,
"гладдю”, "набіруванням”, "хрестиком”, тощо. Техніка
"гладі ", "мережки”, "фальшивого вирізування”, "набірування” властива
для вишивок Чернігівської області. Для них характерні кольори: білий,
білий з незначним вкрапленням червоного, чорного або чорно-червоного.
Рослинний орнамент чернігівських вишивок часто комбінується з
геометричними фігурами, а геометричний компонується суцільними смугами,
з окремих елементів, часто у вигляді ромб і вірозеток. Типовим для
чернігівської вишивки є "змережування”. Ніжні і світлі,
або зовсім білі рослинно-геометризовані вишивки Полтавщини. Виконані
"гладдю”, "вирізуванням”, "виколюванням”, "мережкою”, контрастують з
різнокольоровим подільським вишиванням "качалочками” та чорно-червоною
"низзю”. Вражають своєю яскравістю, багатобарвністю,
багатством і різноманітністю переважно геометричних малюнків вишивки
гуцульських та закарпатських митців. Є на Україні, як
відомо, й чимало осередків, які особливо славляться вишивкою. Наприклад
Шишаки та Решетилівка на Полтавщині, Зозів та Клембівка на Поділлі,
Літки на Чернігівщині, Вижниця на Буковині, Кагарлик на Київщині та
інші. У кожного з них своя історія, своя доля, своє
художнє обличчя. На підтвердження сказаного, можна навести цікавий факт:
У післявоєнні роки побувала в Мукачеві під час храмового свята
художниця і видатний знавець українського народного мистецтва О. Л.
Кульчицька. Ходячи між людьми, що з’їхалися сюди з усього Прикарпаття
та Закарпаття, Кульчицька підходила то до однієї, то до другої святково
одягненої жінки, віталася і розпитувала, як живеться їй у своєму селі
(називаючи при цьому конкретні села). Цим Кульчицька завжди викликала
здивоване питання: "А як ви знаєте, що я звідти?” Художниця
відповідала: "А по сорочці. Так вишивають тільки у Вашому селі”. Це
була захоплююча мандрівка, яка продемонструвала безмежне багатство
народного мистецтва, його стійкість, своєрідність локальних ознак.
Філософсько-символічна система вишиваних візерунів
В основу філософської системи української вишивки покладена трикратна
життєдайна трійця знаків-символів: земля – вода – сонце, та плоди їх
співіснування і взаємодоповнювання – дерева, квіти, зілля, птахи та
зоряне небо. Символіка води, сонця, землі найчастіше виступає у
вишивках буковинців, гуцулів, бойків, лемків, слобожан, волинян і
подолян. Простота, а водночас і влучність створеної
системи знаків – хрестиків, квадратиків, "вужиків”, розкриває ставлення
українців до таких філософських категорій, як всесвіт, життя на землі,
народження, осмислення свого місця та покликання. В
філософській системі української вишивки дуже часто присутній візерунок
червоної калини – дерева, що символізує живучість українського народу.
Калина, яка має свою назву від давньої назви "сонце-коло”,
пов’язувалася в дохристиянські часи з народженням всесвіту, вогненної
трійці: сонця, місяця і зорі. Червоні, як кров, ягоди калини стали
символом невмирущого народу і початку життєтворчого українського
ланцюжка: "крапелька крові – жінка – народження – Україна відродження”.
Не випадково тоді на весільних рушниках й сорочках молодої і молодого
виступають часто соковиті грона калини:
У полі калина, У полі червона, Хорошенько цвіте. Ой, роде наш красний, Роде наш прекрасний,, Не цураймося, признаваймося, Бо багацько нас є.
Калина – дуб, як мотиви найбільш поширені на сорочках парубків,
поєднують у собі символи невмирущої краси і незвичайної сили. Дуб, як
уособлення Перуна, бога сонячної чоловічої енергії разом з деревом
роду-калиною – запевнювали життєдайну силу свого роду. Натомість символ
вишиваного винограду розкриває радість – красу створення сім’ї.
Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка
вирощує і піклується деревом їхнього роду. Мотив винограду виступає
найчастіше на родинних рушниках Чернігівщини й на жіночих і чоловічих
сорочках Київщини й Полтавщини. Для сім’ї, яка втратила
на війні батька, чоловіка, брата чи нареченого вишивана дівчиною на
сорочці ніжна трепетна квітка маку була символом незнищенної пам’яті
свого роду та прагнення до його збереження і продовження. В основі
такого змісту лежать вірування, що поле після битви вкривається навесні
червоними маками. Таємницю життя приховує багато інших квітів, особливо лілія і ружа, а також таке зілля, як хміль, шавлія, любисток.
Легендарна квітка лілії – це символ дівочих чарів, чистоти. А пишні
троянди або ружі (в назві, якої знаходять давню назву і сонця-ра і
крові-руда) означають вогненну кров. Квіти троянд, укладені у систему
геометриного узору, це квіти і зорі, які уособлюють уявлення народу про
систему всесвіту. Мотиви такого зілля, як напр. хміль,
а також шавлія, любисток і м’ята дуже близькі до символіки винограду.
Хміль вказує на молоде буяння та любов. Гарно вишита червона полуниця,
(від ще одної давньої назви сонця – Полель) – це ще один мотив
вишиваних узорів – символів, що прославляють сонце, яке огріває землю.
Одним з найбільш поширених мотивів вишивок є берегиня.
Вона, як суть творення і суть захисту, стала символом вічного оновлення
та вічного життя. Берегиня – життєтворна мати, природа і жінка – мати,
що дарує світові сина і дерево життя, яке сформулювало із мороку
космосу гармонійну і чітку систему всесвіту. Крім
квітів, зілля і дерев особливо багата на українських вишивках символіка
птахів. В залежності від нагоди, з приводу якого був вишитий рушник,
різні птахи виспівують відповідний зміст. Так соловейко і зозуля,
вишиті найчастіше на дівочих рушниках, сидять на гілці калини і немов
співають: "Соловейко щебече, собі пару кличе”, а про вишиту зозулю
співають: "до осені дівці да гулять, гулять”. На
весільних рушниках дуже часто розсідають пави жар-птиці, які несуть в
собі сонячну енергію, і тому символізують теплоту сімейного життя.
Вишиті на рушниках соколи, голуби і півні, звернені один до одного
голівками з ягідкою калини в дзьобику, зображені в основі дерева-знаку
нової сім’ї – символізують шлюбну пару. Серед мотивів птахів є і вірна супутниця людської оселі ластівка, яка завжди приносить добру вістку.
Згідно з філософським розумінням минулого, сучасного і майбутнього
птахи розташовані при корені дерева, середині стовбура та віття з обох
сторін то символи незнищимого дерева – роду. Створені у
глибокій минувшині – збережені в орнаментах українських вишивок
символи-знаки трикратної життєдайної трійці землі – води – сонця, – це
ті основні символи всесвіту, які разом з зірками, що розкидані по
рукаві сорочки та зібрані в геометричний орнамент, дають уявлення про
структуру всесвіту, його упорядкованість і гармонійність. Після авторки
вступної статті до альбому "Знаки 155 стародавніх українських вишивок”
Тетяни Островської "вся українська вишивка позначена благословенними
знаками води і сонця. Сонце часто зображується восьмипелюстковою
розеткою чи квіткою, а знак води нагадує згорнутого вужа. Дві стихії,
що утворили земне життя і тому їх треба розуміти як вологу материнську
і вогненну батьківську енергію...” Плодом землі, води і
сонця є кожне живе створіння, якого символом є як ми згадували –
берегиня. Вишита берегиня скромно прикорінена в земному горнятку, ніби
ще раз нагадує, що ми, як "кожне живе сотворіння – часточка неподільна
і нерозривна загальної системи буття”.
Давати рушник...
Рушник був на Україні обов’язковою приналежністю, окрасою народного
побуту, а також своєрідним народним символом. З давніх-давен українці
прикрашали стіни своїх хат вишиваними рушниками, які створювали
відповідний настрій, формували естетичні смаки, були взірцем людської
працьовитості, майстерності та мистецьких здібностей. Вишиваний рушник
донині залишається атрибутом народних обрядів і звичаїв. Рушники давали
у кількох випадках. З хлібом на вишитому рушникові виходили назустріч
кожному, хто приходив в оселю з чистими задумами. Рушником зустрічали
рідних і гостей, вітали народження немовляти в родині, вінчали молодих
та проводжали людину в останню дорогу. Від слів "давати рушник” повстає
в уяві українців старовинний звичай пов’язувати сватів рушниками на
знак згоди дівчини одружитися з парубком, який послав до неї старостів.
Рушники стелили молодій парі під ноги, щоб стелився молодим щасливий
шлях у життя. Рушник взагалі символізував щасливу дорогу. Про матір,
яка дарує синові вишиваний рушник, відправляючи його у далеку дорогу –
говориться між іншими у пісні П. Майбороди на слова А. Малишка:
Рідна мати, моя ти, ночей не доспала. І водила мене у поля край села. І в далеку дорогу ти мене на зорі провожала. І рушник вишиваний на щастя на долю дала...
Український національний поет Тарас Шевченко, дивлячись на виконані з
тонким відчуттям кольору, художнім смаком і майстерністю рушники,
говорив, що з тих рушників промовляє душа обдарованого, щирого і
гостинного народу. Шевченко хотів бачити на своїх весільних рушниках
червоних горластих півнів, що збудили б народ від рабського сну.
Шевченкові не судилося дожити дня свого шлюбу. На вишиваних рушниках,
як він прагнув бачити в день вінчання, довелось українцям спускати у
домовину труну з тілом пророка. Тому і тепер не дивує нікого факт, що в
день шевченківських концертів, які святкують українці кожного року, над
портретом Кобзаря з’являється вишиваний рушник.
Вишивка в житті українців поза батьківщиною
Для українців, виселених з рідних земель або народжених вже на
засланні, згорток вишитого полотна ставав часто одним з найцінніших
зматеріалізованих клаптиків далекої, забраної їм батьківщини.
Збережена бабунею і часто приховувана перед сусідами горсточок
"вишитого життя” викликає спомини та згадку найкращих хвилин, прожитих
під час родинних й суспільно-культурних свят у рідному краї, і
компенсує його болючий брак. В таких хвилинах оживає все те українське,
що знайшло своє образне втілення у вишивці. Оживає краса навколишнього
життя і природи з квітами – символами й Шевчеківським вишневим садком.
Всі сподівання, одвідвічні надії і прагнення українців, як тих
бездомних, проживаючих не в Україні, так і тих живучих "на нашій, не
своїй землі”, виражали до 1991 року українські покоління, вішаючи
рушник над автопортретом Кобзаря і накресленою ним програмою "в своїй
хаті своя й правда, і сила, і воля”. З тою ж надією
краківська громада у 1983 році складаючи дар Папі Римському Іванові
Павлові II, передала образ лемківської церкви і вишитий руками земної
матері України рушник з вірою, що заведе він їх найбільшого релігійного
провідника до Києва, для відродження прийнятого там тисячу років тому
християнства.
Література: Е. Антоненко, Державний Музей Українського народного декоративного мистецтва, Київ 1968. Б. С. Бутник-Сіверський, Українське радянське народне мистецтво, Київ 1970) Т. О. Островська, Знаки 155 стародавніх українських вишивок, Київ: "Соняшник”, 1992. О. О. Гасюк, М. Г. Степам, Художнє вишивання. Альбом, видання друге, Киї, 1983. М. Д. Манучарова (автор тексту), Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки”, Київ, 1960. В. А. Маланчук: Квітуче народне мистецтво. Вишивка, тканини, кераміка та писанки на Сокальщині, Львів, 1964.
дякую за статтю. Виправте будь ласка "Вишивка в житті українців поза батьківщиною" в останньому слові літеру "Б" на велику. Тоді буде Батьківщиною в плані Україна-ненька, а не Батьківщина, як куток на селі де ти народився.... дякую
