Вишивка
— це унікальне народне мистецтво, що розкриває невичерпне багатство
людської творчості, хисту і фантазії і має широкі аналогії в культурі
інших народів.
Дані археологічних розкопок, свідчення
літописців і мандрівників минулого дозволяють твердити, що початки
мистецтва вишивання сягають сивої давнини і розвиток його не
переривався ніколи. Уже в період од Київської Русі можна говорити про
два напрями вишивання — орнаментальний і сюжетний. XIX ст. — важливий
період у розвитку української народної вишивки. З цього часу збереглося
багато датованих пам'яток, вишивка масово стала поширюватися в селі і в
місті. Майже в усіх поміщицьких господарствах та при монастирях
існували майстерні художньої вишивки, вироби яких використовувалися для
власних потреб і частково йшли на продаж.
На Поділлі відомі
вишивальні майстерні в Клембівці і Яланці. Клембівчанки вважалися
найкращими вишивальницями їм доручалося прикрашати найбільш вишукане
убрання (у 1880 році вони готували вишивки для сукні імператриці, а в
1897 році — ще для якоїсь високопоставленої особи).
У другій
половині XIX — на поч. XX ст. художньою вишивкою починають цікавитися
історики, науковці-етнографи, збирачі-колекціонери. Організовуються
земські школи інструкторів, курси з метою покращення художньої якості
вишивальних виробів. Київське, Полтавське, Чернігівське і Подільське
земства видають альбом узорів вишивок XVIII—XIX століть.
У 1920
роках у центрах традиційних ремесел були створені художньо-промислові
артілі, які в 1960 році реорганізувалися в державні підприємства.
Об'єктом
дослідження українська народна вишивка стала тільки в середині XIX
століття. Створюються приватні колекції вишивок, комплектуються збірки
в музеях, починається збиральницька і дослідницька робота етнографів,
організовуються виставки народного мистецтва.
Вишивці Поділля
приділяли увагу А. Прусевич, А. Зарембський, В. Гагенмейстер. Деяку
інформацію про подільську народну вишивку можна знайти в книгах
«Українська народна вишивка. Західні області УРСР» Р. В.
Захарчук-Чугай, «Український народний одяг» К. І. Матейко, «Художнє
вишивання» О. О. Гасюк і М. Г. Степан, але пора мати дослідження,
присвячене виключно подільському вишиванню, глибоко різноманітному,
давньому за своїми витоками, надзвичайно своєрідному.
Поділля —
історико-етнографічна область України, що розкинулась у межиріччі
Південного Бугу і Дністра. Щедра і мальовнича природа цього краю
формувала змалечку естетичні смаки подолян. Здавна тут розвивалося
гончарство, ткацтво, килимарство, вишивка. Цьому сприяли наявність
копалин глини, вирощування льону і конопель, широкий розвиток
вівчарства, Що давало високоякісний матеріал для виготовлення речей
домашнього і господарського призначення. Як і в усіх українців, у
подолян масово були поширені для вишивання тканини домашнього
виготовлення: конопляні і льняні полотна, вовняні тканини. Один і той
же орнамент, виконаний однаковою технікою, художньо звучить по-різному
на тканинах конопляних, лляних, вовняних, доморобних чи фабричних, з
тонких чи грубих ниток, простого полотняного чи чиноватого ткання,
рідшої чи тугішої структури.
У XIX ст., як і раніше, вишивали
нитками ручного прядіння. їх білили, фарбували, натирали воском або
жиром. З середини XIX ст. стали користуватися привозними бавовняними,
вовняними, шовковими, металевими нитками, бісером.
Шити,
вишивати — значить працювати голкою, різними способами закріплювати
нитку на тканині. На Україні існує понад 100 технічних засобів
виконання вишивки: основні і допоміжні. В усіх етнографічних районах
існують різноманітні техніки вишивки. Водночас кожна місцевість має і
свої найбільш улюблені техніки, які виступають провідними по відношенню
до інших.
Найбільшого розквіту досягла народна вишивка Поділля у
XIX ст. Особливого розвитку зазнала тут вишивка низзю, що мала такі
різновиди: «кругла низь», «дрібненька», «сліпа», «лиса низь», «низь з
лиця шита», «страпата». Виконується вона дуже дрібними стібками і
переважно чорними нитками. Поширеними були також гладь («качалочки),
хрестик, штапівка, поверхниця кафасор, різні види змережувальних швів,
виколювання, зерновий вивід, мережки тощо. В одній орнаментальній
композиції дуже часто об'єднуються різні техніки вишивання, але кожною
вишивалися інші мотиви, тобто кожна техніка мала свої визначені
завдання.
Кількість кольорів подільської народної вишивки
обмежена. Особливою славою користуються бездоганні за своєю технікою
високохудожні вишивки білим по білому села Клембівки. На звичайній
тканині — маркізеті, батисті — звичайними нитками створюється справжнє
чудо.
У чорне тло вишивки сорочок південних районів Поділля
вкрапляється червоний або вишневий колір, колорит же вишивок східного
Поділля насичений, бо до чорного делікатно вплітається зелений, жовтий,
фіолетовий, синій, червоний кольори. В селах Куча, Слобідка, Хребтіїв
Новоушицького району Хмельницької області бачимо жіночі сорочки, де
орнамент вишитий хрестом товстими нитками, що сприяє рельєфному
виділенню вишивки на тонкій основі полотна. Домінуючий колір — чорний і
зрідка вкраплення червоного або вишневого. Цікаві вишивки в селах
Голенищево (Летичівський район Хмельницька область) та Соколівка,
Багринівці (Літинського району Вінницької області), що межують між
собою. Дуже ефектно виглядають сорочки, якщо смуга узору зроблена
чорними нитками й обведена червоними і жовтими. Зустрінемо на Поділлі
вишивку чорними і синіми кольорами.
У подільській народній вишивці багато чорної барви.
Чому?
Журба, жалоба чи елегантність, урочистість? А, може чорний— то символ
масної подільської землі. Селянин завжди зі святістю ставився до
Матері-годувальниці, він розумів її дух і потреби.
Подільська
низинкова вишивка дуже багата орнаментальними мотивами. її народні
назви стверджують, що в геометричному орнаменті зображені конкретні
рослини, тварини і побутові предмети. Найпоширеніші елементи орнаментів
подільської народної вишивки (за А. Прусевичем):
Невипадково дослідники подільську низь
порівнювали з дереворитами. Поширений у вишивці мотив ромба, що
популярний і в ткацтві; чотирьох-шести — восьмипелюсткові розетки —
зірки, геометризовані рослинні мотиви. На Поділлі невеликі за розмірами
рушники оздоблювали букетами, стилізованими казковими птахами,
вершниками, жанровими сценами, в яких бачимо відголос давніх часів.
Досить
популярні мотиви «гілки» або гілчастого кущика, «дерева» чи «вазона».
Вони застосовувались не тільки у вишивці, але й в килимарстві,
писанкових і настінних розписах. На думку багатьох дослідників,
семанчика «дерева» сягає глибини віків аж до язичницьких міфологічних
уявлень про «священне дерево життя» і є ніби символом матері-природи,
яка щовесни оживає, відроджуючи до життя все живе.
Орнаментальні
композиції подільської народної вишивки, як і в цілому української,
створені не тільки для того, щоб тішити око, а й щоб роздумувати,
«читаючи» їх. У цих геометричних, рослинних і фауністичних орнаментах
прихована давня і багата символіка, що аж ніяк не є випадковою. Мотиви
творчості завжди, в усі часи підпорядковані наявному світогляду, який у
наших предків характеризувався нерозривною єдністю людини і природи,
взаємовпливом реального і уявного буття.
Найпростіші архаїчні
мотиви розшифровують приблизно тік: прямі горизонтальна лінія означала
землю, хвиляста — воду. У квадраті, розділеному на 4 частини, з
кружечками або крапками у кожній, вбачають символ засіяного поля або
нового двору, що будується; ромб з видовженими сторонами, можливо
правив за знак вінця зрубу дерев'яного будинку. Ромбо-меандровий узор
виступав як символ родючості; хрестоподібні фігурки, круг, розетка
правили за символи вогню, сонячного божества. Кінь і птах — дуже
поширені мотиви в українському народному' мистецтві. Мабуть, причину
слід шукати не тільки в їхньому важливому значенні для господарства,
айв давніх віруваннях, у поганській міфології. Вважалося, що кінь має
здатність відвертати зло й різні нещастя, ці ж магічні якості
приписувалися й окремим частинам його тіла. А птах, здебільшого півень,
був охоронцем домашнього вогнища, миру, добробуту, родинного щастя.
Зображення птахів бачимо і на керамічних мальованих мисках.
У
цих подільських вишивках — частинка життя їх авторів, відчуття кольору
та гармонії, знання про природу людського буття, багата символіка.
Отож, сьогодні мусимо збирати все втрачене і розкидане, закладати старі
і свої нові символи у вишивку, бо так було споконвіку.
Чи не
найбільш яскраво втілено багатство й розмаїття вишивки в українських
сорочках. За допомогою самих лише ниток, завдяки тонкому художньому
смаку і майстерності жінки вишивкою змінювали одяг, перетворюючи його
на мистецький витвір. Характер вишивки, вибір тих чи інших
орнаментальних мотивів, колірне вирішення залежали від призначення
одягу, соціальних, вікових умов. Так, сорочки на кожний день вишивались
скромно; святкові — більш ретельно і пишно, особлива ж увага.
приділялась весільним та дівочим сорочкам. Колись дівчина ще до заміжжя
мала наготувати собі вишиванок: для роботи, свята, посагу, весілля,
навіть на смерть — 25—30, а то й 50 чи більше. Робили селянки свій одяг
з великою любов'ю. Крій сорочок різних областей здебільшого не має
істотних відмінностей. А тільки завдяки оздобленню ми можемо відрізнити
полтавську сорочку від подільської чи гуцульську від подільської.
Подолянки прикрашали в сорочках не тільки комір, рукав, манжети,
погрудки, іноді поділ, але навіть і спинку. Найбільш поширеними на
Поділлі були жіночі сорочки уставкового типу, додільні або такі, що
складалися з станка 1 підточки, з бочками (клинами, що розширювали
поділ), комір стоячий або викладений, Орнаментування не було якимсь
хаотичним, а мало певне символічне значення, Вишитий узор набував
магічної сили в суворо визначених місцях.
Навколо потемнішало б,
якби ми списали, як щось застаріле, нікому не потрібне, і вишиті
рушники. Рушник здавна був своєрідною візиткою і хати, і господині.
Особливу роль відіграв він у весільному ритуалі: рушники готували —
тобто дбали про дівочий посаг; рушники давали — пов'язували сватів на
знак того, що справу буде вирішено взаємною згодою, на рушник ставали —
тобто закріплювали шлюб.
В обряді подільського весілля були
колись «поторочини»: у п'ятницю в хаті молодої збиралися дівчата і
жінки, щоб прив'язувати торочки до рушників, якими треба було
обдарувати всю родину. На Поділлі (Хмельниччина і. Вінниччина), можливо
через те, що було багато інших засобів прикрашати хати (малювання на
стінах, витинанки, килими, ткані рушники, налавники, розписаний посуд),
вишиті рушники, як декоративна прикраса, не набули такого значного
поширення, як на Полтавщині, наприклад, чи Київщині. Проте сьогодні
вишитий рушник красиво виглядає в інтер'єрах сучасних квартир.
Оздоблювали вишивкою подолянки також корсетки, де вони побутували, фартухи, кожухи, наволочки.
Нині теж багато вишивають, але, на жаль, місцевих традицій не дотримуються.
